Вона страшенно його кохала. Вже більше п’яти років, а це означає – майже дві тисячі днів. Дві тисячі днів, які видовжились у нескінченну вервечку очікувань, ніжності, кумедних сюрпризів і різноманітних смачних страв (коли він приходив) і смутку (коли його не було поруч і вона – щоразу – з жахом безнадійності його чекала). Без нього все у неї падало з рук, без нього злодійка Доля поверталася до неї спиною. Без нього спиняли свій біг всі годинники в її оселі.
Він приходив – і годинники починали свій рух – рух щастя. Він приходив і приносив з собою сонце в кишені. Вона діставала це сонце і вішала його на люстру у просторій кімнаті, де вони полюбляли сидіти разом і дивитися телевізор. Кохати його, дарувати йому свою ніжність – було великою насолодою і великою бідою. Він брав усе, але сам ніколи не поспішав віддавати. Він жив на кошти душі жінки, яка в цю мить була з ним поруч. Вона добре розуміла це. Він ніколи не називав її на ім’я – мабуть, і не знав, як її звати. Ніколи не цілував, був майже завжди мовчазним і трішки чужим.
Одного разу (в його бізнесових справах було якраз все добре) він співав для неї. Була ніч. Місячна доріжка, що починалася на небі, розсипалася по килиму. Вони лежали поряд, і він співав. Щось щемно-тривожне, красиве і тихе... А співав він дуже добре.
Він часто зникав, був ніби циганське дитя, яке більше за все полюбляє мандрівне життя. Він із задоволенням їздив з міста до міста, щось там вирішував, залагоджував у своїх бізнесових справах. Він завжди телефонував їй з цих міст протягом п’яти секунд – вона лише встигала спитати: «Коли ти повернешся?» – і не чула відповіді.
У нього було одне улюблене місто, де він любив бувати найчастіше. Вона знала, що він полюбляє блукати його вуличками, парками, площами. З цим містом він був пов’язаний юнацькою пуповиною – навчався там, мешкав... Там його застало перше в житті кохання. Але – він ніколи не брав її в місто з собою. Може, якійсь іншій дарував його, його фонтани та кав’ярні...
Він ніколи нічого з нею не обговорював, не радився (мабуть, вважав, що у неї – курячі мізки). Вона погоджувалася з цим: курка – то й курка! Байдуже. Чоловічі справи – це чоловічі справи. Жінка повинна варити гороховий суп і дивитися на мужчину широко розплющеними захопленими коров’ячими очима. Вона не могла дивитися на нього коров’ячими очима, не могла також і кохати його – із заплющеними. Бо бачила його краще, ніж всі інші, прощала у ньому сильне і слабке. Вона часто думала про те, що в нього, мабуть, психологія східного мужчини і йому потрібний гарем... Вона знала, але – мирилася з цим, не хотіла в це вірити до останнього...
Потім несподівано в її житті настав найжахливіший день (трапилась така нагода) – вона побачила всіх його жінок разом. Біля нього. У неї була звірена інтуїція, і вона завжди їх відчувала, знала, що вони існують. Їх було не так багато, як вона вважала, але – цілком достатньо, щоб відчути себе нещасною і зайвою. Серед них були ті, з якими він грав у кохання. Були ті, що мали сто надій, а насправді – виявилися безнадійно одуреними, як і вона сама, змушеними приймати його таким, яким він хотів здаватися – відстороненим, заглибленим у проблеми Всесвіту, байдужим щодо конкретних людських особистостей, котрі його люблять чи ненавидять. Він вирішував глобальні проблеми – до інших йому діла не було. Вона побачила все це – увесь його гарем – і пішла. Пішла, бо вже не мала милосердя і доброти в серці, щоб пробачити.
Вона проплакала рівно п’ять днів (але що таке п’ять днів сліз і відчаю порівняно з п’ятьма роками щастя? – нічого). Вона не брала слухавку (до речі, він і не дзвонив). Як завжди в таких випадках, він вирішив: «Це вона винна у всьому, це вона скиглила, ревнувала, дорікала, влаштовувала мені сцени. Все ж було нормально».
П’ять днів вона пролежала на підлозі і дивилася божевільними очима у стелю. Годинники, як завжди, спинили свою ходу. Лікар виписав їй снодійне (вона не спала вже два тижні), потім – щось від депресії. Вона не могла спати, не могла ні з ким спілкуватися, тільки плакала, плакала... Вона написала йому відчайдушного листа: «Повертайся, – благала вона, – мені без тебе страшно, дуже страшно. А вже – весна... Пробачимо все одне одному, будемо разом дивитися бокс, фільми Сокурова і триматися, як завжди, за руки. Під моїм балконом вже розквітла черемха...» Він не відповів на цього листа, бо взагалі ніколи не відповідав на листи. І не прийшов. Черемха відцвіла.
На десятий день вона зателефонувала двом своїм подругам – Червоній і Блакитній. Вона сказала, що хоче пограти в одну гру і запрошує їх взяти участь.
«Гра дуже цікава, кумедна, із зовсім неочікуваним фіналом. Я начебто помру, і, зрозуміло, помру через нього. Ви відчините двері і знайдете мене – нібито мертвою. Потім ви подзвоните йому і скажете, що я померла. Він сам зрозуміє, що я померла через нього, від кохання. І тоді ми побачимо, як він буде реагувати на все це...»
Червона відповіла: «Він одразу ж відчує себе дуже нещасним і звинувачуватиме себе в байдужості. Він прийде, побачить, вжахнеться, буде торкатися тебе – начебто мертвої – і промовить, нарешті, ті головні слова, які ніколи не казав. А ти лежатимеш на канапі, у своїй чудовій білій сукні, така красива і беззахисна, тендітна і самотня. А потім прокинешся і все буде гаразд... Це – чудова гра! Я– в захваті! Фантастично! Містично! Неперевершено!»
Блакитна відповіла: «Я також граю в цю гру. Він, побачивши тебе нібито мертвою, зрозуміє нарешті, що втратив. Потім, коли з’ясує, що це все – розіграш, трішки посердиться, але – пригорне тебе, поцілує і скаже, що ти – неймовірна дивачка. І що він – з тобою, і – тільки з тобою. А інших – немає. І – ніколи не було. І буде – справжній хепі-енд! Після цього він, зрозуміло, почне ставитися до тебе дбайливіше, почне цінувати тебе, берегти і покине всіх своїх жінок-квочок з гарему... Це – унікальний експеримент! Заради тебе, заради щасливого кінця я візьму у ньому участь. Я впевнена, ти вийдеш з нього переможницею і отримаєш те, на що заслуговуєш!»
... Коли вони прийшли до неї, відчинили двері (у Червоної були ключі від квартири, бо вона була найкращою, найнадійнішою подругою), то побачили, що вона і справді мертва. І лежить не на канапі у білій сукні, а на підлозі – в сорочці, вишитій індійським орнаментом – в його улюбленій сорочці. Вони дуже злякалися, викликали «швидку», яка була вже зовсім ні до чого. Потім подзвонили йому і все розповіли. І почули у відповідь: «До смерті цієї істерички я не маю жодного відношення. Залишіть мене у спокої. Індійські мелодрами – не для мене. Я в них не беру ніякої участі!»
Блакитна довго плакала, а Червона переглядала світлини з альбому самотньої жінки – колишньої подруги...
Її ховали без нього. В цей час він був десь у важливому відрядженні – в іншому місті. А рівно через півроку одружився з Червоною. Вони щасливі й досі.
Лілія Черненко, м.Прилуки
